Отець Ярослав РОХМАН: Бути медичним капеланом – це покликання

Коли медичний капелан заходить до пацієнта, то він завжди репрезентує Христа і Церкву. Так каже голова Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я Івано-Франківської архієпархії УГКЦ о. Ярослав Рохман. Він сам є капеланом обласного клінічного центру паліативної допомоги. А загалом в Івано-Франківській єпархії УГКЦ 33 медичних капелани – майже в усіх лікувальних закладах Івано-Франківська і в усіх районах. Про їхнє волонтерське служіння – у розмові з о. Ярославом Рохманом.

 – В цьому році службі капеланства на Прикарпатті виповнюється 15 років. Яка, на вашу думку, основна місія служіння духівників в лікувальних закладах?

– Багато хто вважає, що капелан служить лише для хворих. Насправді ділянка його служіння значно ширша. Перший, звичайно, – то є хворий. Другі – медичні працівники. Треті – це родичі хворих, з якими теж капелан спілкується, молиться разом. І четверті – волонтери, які також потребують духовної підтримки. Капелан може виконувати й інші функції, але ці найосновніші.

І все ж насамперед це хворі. Як зустрічають священиків в лікувальних закладах, адже люди в хворобі по-різному сприймають і свою хворобу, і світ здорових, та й можуть належати до різних конфесій?

– У лікарняній палаті є кілька осіб, і кожний по-своєму відреагує на священика у рясі. То залежить найперше від духовного, релігійного досвіду особи. Наскільки вона близька з Церквою, з Христом, настільки радісно прийме священика. Але можемо констатувати одне: хворий, пацієнт зустріне священика зовсім по-іншому, як когось іншого. Священик має виняткове право пропонувати свої послуги, пропонувати себе, свою участь у хворобі особи навіть не чекаючи, поки його покличуть.

– Які форми роботи з хворими?

– Це спільна молитва, це читання Святого Письма і як вершина – уділення Святих Таїнств. Не може бути так, що священик ходить по лікарні і кожного причащає. В першу чергу є спілкування. А іноді навіть спільне мовчання. У мене був випадок, коли хворий лежав у комі в реанімації. Лікар скептично поставився до мого прохання відвідати пацієнта: «Він же нічого не чує». Я підійшов до хворого, взяв його за руку і сказав: «Христос воскрес!». Чоловік мені не відповів, але з його очей потекли сльози. Він нас чув і для нього важливо було, щоб був хтось поряд.

– Як стають капеланами, як підбираються священики для такого служіння?

– Нема якогось єдиного алгоритму вибору медичного капелана. Єдине, що можу сказати: медичного капелана не призначають, це його рішення, його вибір, його бажання. До такого типу діяльності тяжко заставити. Якось ми проводили акцію – пішли з лекціями про медичне капеланство до студентів-семінаристів, щоб у такий спосіб популяризувати медичне і військове капеланство, а також щоб підбирати для лікарень молодих священиків. І це була не дуже успішна акція. Ми не побачили людей, які б масово захотіли служити в лікарні. Це особливий тип служіння. Як відчуває особа покликання до священства, так тут треба відчути особливе покликання до лікарняного служіння. Є люди, які після спілкування з хворими виходять як витиснений лимон, а є такі, що ще більше набираються Духу Божого і, навпаки, готові ще більше служити. Скажу про себе. Виходжу з лікарні знесиленим, але я від того щасливий, бажаю повернутися знов. Це для мене не закриває двері лікарні, а, навпаки, дає стимул.

– У вас особисто дуже складний лікувальний заклад, ви працюєте у хоспісі, тепер він називається центром паліативної допомоги. Це і стаціонар, і виїзне відділення – але все це невиліковні хворі, в останній стадії недуги. Морально важко?

– Якщо говорити про хоспіс, то з пацієнтами я намагаюся в першу чергу бути приятелем. Не зверхньо священиком, вчителем, а навіть учнем, вчитися від хворого. Що є найтяжчим в моєму служінні у хоспісі? Коли заводжу дружбу з пацієнтами, приходжу в якийсь раз, а вони відійшли у Вічність. Це переживання того прощання, пережиття втрати, горя. І це не лише у мене, а й у всіх працівників хоспісу. Тому паліативна допомога – це  найбільший рівень емоційного вигоряння. Але не хочу акцентувати на такій сумній ноті. Тому що хоспіс – це є якраз життя. Тобто зуміти наповнити життям дні людей з невиліковними хворобами. Так, є невиліковний діагноз, але це не означає, що треба чекати кінця. Ми маємо наповнити те життя. І середників того наповнення є надзвичайно багато. Перша річ, найголовніша, як на мене – зняти гострий біль. Коли людина знеболена, до неї повертається радість життя, вона бажає спілкуватися, чути новини, які відбуваються у світі. Я був здивований, але багато хто починає цікавитися історією, заново вивчати, я їм приношу книги з бібліотеки. В нашому хоспісі завдяки старанням благодійного фонду «Мати Тереза» були встановлені гучномовці в кожній палаті, і коли в каплиці служиться Літургія чи говориться проповідь, всі люди у своїх палатах, на ліжках чують прекрасно, що відбувається. Ми часто включаємо і науково-публіцистичні ефіри. Люди це слухають, для них це надзвичайно велика цінність. Вони це між собою обговорюють. Люди насправді живуть. Додавати їм цього життя – це завдання паліативної допомоги.

– В інших лікувальних закладах, можливо, легше, але капеланство теж важливе.

– Я би сказав, що в кожній медичній установі є свої виклики. Наприклад, пологовий будинок. Це величезні переживання жінок, чоловіків, батьків, високий рівень тривоги. Одним лікарським «не переживайте» важко зняти цей стан. Тому тут також дуже важливим є капелан, який зуміє підібрати слова, дати надію, підтримку, щоб особа доручила Богові той стан, в якому вона знаходиться, і очікувала радісно народження своєї дитини. Дитяча лікарня – це особливий підхід до дітей, це особливий тип служіння, коли доводиться капелану самому стати дитиною і в той же час бути дорослим з їхніми батьками. Бачимо гарну тенденцію, що реанімація стає відкритою. Не тільки для священиків, а для всіх. Світова практика показує, що пологові відділення також стають відкриті. Тобто в кожній лікарні є свій тип служіння, капелан пристосовується, щоб якісно допомогти пацієнтам.

– Є  такий відомий вислів: лікар лікує тіло, а священик – душу. Коли ми з вами на початку Великого посту говорили про Таїнство соборування, ви наголошували про духовний вплив і на медичний персонал. Як бачите цей вплив?

– Медична професія має один з найвищих рівнів емоційного чи психологічного вигоряння. Люди, служачи хворим, часто втрачають інтерес до тої праці. На те є багато факторів і вони об’єктивні. Ми не маємо права засуджувати медичних працівників. Людина просто виснажується. Це занадто важка праця, яка постійно потребує самовіддачі, натомість для медичної сестри чи лікаря нема взаємовіддачі. В даному випадку капелан наголошує, що, служачи хворому, в першу чергу маємо побачити в особі того хворого самого Христа. Служити тому хворому, немовби Христові. І в такий спосіб не просто виснажуюся, віддаю, я вже отримую від Бога благодать. Тобто та медична сестра чи лікар вже мають щось навзаєм, втіху від того служіння. З іншої сторони, медичний капелан також сприяє важливому мікроклімату любові у лікарняному закладі, щоб медичний персонал завжди був привітним і усміхненим, відкритим до пацієнта.

– Враховуймо і те, що хворі люди – вони прикрі, вередливі, знеболені…

– Дуже часто людині в хворобі тяжко себе контролювати. Вона хапається за будь-яку можливість подолати хворобу, але не зважає іноді на елементарні етичні правила. Та лікар мусить, не зважаючи на ставлення пацієнта до себе, зберегти оцю любов, показати ніжність. І завдання капелана – підтримувати такий стан любові в медичній установі.

– Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) сказав, що капеланства потребує не тільки хворий, а й сама система охорони здоров’я. Наскільки я зрозуміла, йдеться про усунення негативних проявів в медицині.

– Мова йде про те, що коли ми живемо згідно з Законом Божим, а він є природнім законом, від нього виходить етичний закон, від етичного виходить державний закон. Я не можу жити як християнин, порушуючи якісь норми морального, чи етичного, чи українського законодавства. Тому якщо капелан буде постійно наголошувати на тому, що в лікарні має бути найперше Закон Христовий, відповідно всі інші галузі будуть у своїй досконалості. Саме про це мова йде. Тому медичний капелан має бути своєрідним рупором справедливості, який постійно говорить про те, що Бог є тут. Коли заходить священик до пацієнта, то він завжди репрезентує Христа і Церкву.

– Чи є в лікувальних закладах співпраця між капеланами і адміністрацією лікарень?

– В більшості випадків самі головні лікарі зверталися до нашого єпископа і просили, що їм потрібен медичний капелан. Тут бачимо усвідомлення того, хто такий медичний капелан і яку функцію він виконує. Це інший рівень, ніж просто служіння хворому, лікарям чи медсестрам. Бо співпраця з адміністрацією – це і стратегічне планування розвитку лікарні, це і біоетичні питання. Ця молода наука – біоетика – показує в медичній сфері етичні і християнські цінності. Основні принципи – надати медичну допомогу, бачити не соціальний рівень, статус, а саму особу. І саме капелан може виступати тут рупором справедливості, любові. Згадаймо історію, перші лікарні були створені в монастирях, символом медицини є хрест. Коли 10 років тому медичними капеланами були здебільшого старші священики, то зараз є чимало молодих, і це тішить. Часто це волонтерське служіння, яке не має якоїсь винагороди, але капелани отримують задоволення від того, що вони служать. Це дуже важливо.

.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com