Отець Зореслав КОТОВИЧ: Коли бачиш у церкві дітей і чуєш їхній ангельський спів, відчуваєш велике піднесення…

Щонедільна дитяча Служба Божа, катехитичний клас при резиденції, дитячий і молодіжний хори, різноманітні гуртки, серед яких театральний і шаховий, і навіть виготовлення відеофільмів – усе це використовують священики парафії Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ у Долині, щоб навернути молодь до церкви. Про це і не лише – у розмові з настоятелем храму, деканом Долинського деканату УГКЦ о. Зореславом-Іваном Котовичем.

  В Інтернеті можна подивитися один з відеофільмів від вашої молодіжної спільноти «Paradiso» – зворушливу різдвяну казку про дівчинку-сироту, яка знаходить родину. Зйомки проводилися біля і всередині храму, а в деяких кадрах є і Ви як священик. Не мали сумнівів щодо такої публічності? Хвилювання перед камерою не було?

– Я виріс, можна сказати, в театральній, просвітянській родині. Мама була завідувачем клубу, тато – учителем і одночасно режисером народного театру «Сурмач», відомого свого часу на Дрогобиччині, заслуженим працівником культури. Я закінчив Дрогобицький державний педінститут з перервою на службу у війську. Це був 1989 рік … національно-патріотичне піднесення, вихід церкви з підпілля. Тоді ми мали студентський гурт «Нескорена Україна», відтворювали історію України – від найдавніших княжих часів, гетьманщини і до Січового Стрілецтва та Повстанської Армії, говорили сміливі на той час слова. Їздили з постановкою по Західній Україні, а якось (це вже був липень 1991року) виступали у Києві на ВДНХ, якраз тоді, коли судили Степана Хмару. Нас розпитували, хто ми, звідки і кликали із собою до Лук’янівської в’язниці «визволяти Степана Хмару».

– Не чули у спину «бандєровци»?

– Чули, звичайно, сичання, були і криві погляди, і чоловіки з прихованими раціями. Але водночас підходили до нас люди і просили сценарії виступів, сценарії вертепів, з якими ми також гастролювали. Наші постановки були сміливими за змістом, національно-ідейними за покликом вирізнялася національною свідомістю, діяли різні молодіжні спільноти, гуртки національного і релігійного спрямування.

– Як вийшло так, що вчительську працю ви змінили на священство?

– Я з побожної родини, у хаті моєї хресної мами в часи заборони УГКЦ була підпільна церква. В період національного відродження під час освячення могил Січовим Стрільцям мені випала нагода познайомитися з о. Ярославом Жовніровичем, який дав мені рекомендацію на здобуття духовної освіти. Я закінчив Івано-Франківський теологічно-катехитичний інститут. Одразу після семінарії отримав парафію у с. Нижній Струтин Рожнятівського району. 17 років був там священиком (від 1994 до 2011 року), деякий час – помічником декана.

– Перше місце праці завжди сприймається по-особливому, а ще й коли стільки років там віддано служінню…

– Це було після виходу УГКЦ з підпілля, люди горнулися до церкви. Я так міркував: як будуть діти в церкві, то будуть і батьки. Хоч зараз навпаки: якщо не буде батьків, то не буде дітей. У Франківську, на Майзлях о. Йосиф першим створив Марійську дружину. Цю справу підхопили по інших містах, селах. Діти відгукнулися, а ми зрозуміли, що щось добре та мудре в їхніх серцях посіється. Передусім те, що діти приходили до церкві, знали, хто вони: українці, християни. З тих нижньострутинських дітей вийшли гарні люди, добрі християни, серед них і священики – о. Микола Фреїшин та о. Зореслав Михайльонко, якого я хрестив, коли тільки прийшов на парафію. і який на днях отримав свячення.

– Наступного року буде чверть віку Вашої священицької праці: сімнадцять років на парафії в Нижньому Струтині і вже сім років у Долині. Складною була зміна місця роботи?

– Зізнаюсь, було важко. Не було можливості одразу перевезти родину (а у мене четверо дітей). Доводилося їздити щодня з Дрогобича, а іноді і ночувати в машині. Але Бог над тим стояв. Ісус Христос каже: «Маловіре, чом засумнівався?» Апостоли, які були найближче біля Ісуса Христа, і то сумнівалися. Але то так, напевно, Бог дав, що на тій священичій дорозі був такий відрізок. Я вдячний, що до мого призначення на парафію в Долині з розумінням поставився мій попередник, заслужений парох-декан о. Василь Керницький. Він з підпілля, свячений ще 1978 року. Такий наш революціонер, об’їжджав села Рожтянівщини, Долинщини, Львівщини, Закарпаття, де діяли підпільні церкви. Він як солдат: куди його кликали – полишав своє і йшов туди. Зараз о. Василь уже в заслуженому віці – йому 83. Я замінив його на посаді, але ми служимо разом, а ще маємо в церкві катехита – сотрудника о. Олега Мацьківа. Допомагають нам, підтримують порядок братство, сестринство, парафіяни. Кожен щось робить. Це як родина: тато, мама і діти. Якби один тато був… ну що сам тато? Так само що мама без тата? А діти без батьків? Сироти.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що першим завданням після приходу в Долину була робота з дітьми і молоддю. За ці роки що вдалося змінити?

– Коли прийшов на парафію, одразу вразило, що в церкві здебільшого люди старшого віку. Бракувало молоді, навіть мого віку (я вже тут зустрів п’ятдесяту річницю), ровесників на пальцях можна було перерахувати. Думав собі: щось не те. З благословення Митрополита  Володимира Війтишина років 3-4 тому по великих парафіях почали проводити Святі Літургії для дітей та молоді. Як впровадили цю практику, то приходило близько 20 дітей, а тепер – більше сотні. Коли стоїш біля церкви і бачиш, як йдуть діти і батьки до церкви, для мене то є внутрішнє піднесення.

При церкві діють три хори: молодіжний хор «Істина» (керує Надія Шушура), хор старших парафіян (Євген Жукевич), дитячий хор (Тамара Савко). Ви знаєте, так приємно, коли в церкві чути дитячі, такі ангельські голоси. Вже нам місця бракує для репетицій, тому добудовуємо ще один катехитичний клас.

– Кажуть, ви спочатку побудували катехитичний клас, а вже пізніше резиденцію для родини священика. У класі – комп’ютер, література, фотографії про життя парафії. Які заняття, крім репетицій, тут проходять?

– У класі для катехизації проводимо підготовку дітей до урочистого Причастя і Першої Сповіді. В нас є також передшлюбна катехизація. Кожного місяця приїжджає з Івано-Франківська психолог. І відгуки дуже схвальні. Інші лекції проводять катехити, зокрема о. Олег Мацьків. Діє молодіжна спільнота «Paradiso» (небо, досягнути раю). Діти їздять святими місцями, роблять відеофільми – і про наш храм, і на духовну тематику, працюють аніматорами в таборах.

Влітку в дитячому християнському таборі «Канікули з Богом» ми мали близько ста дітей. Учасники «Paradiso» були волонтерами, аніматорами, з меншими дітьми проводили ігри, навчання, особливо діткам подобалися банси на прославу Господа.

Діють у нас різні гуртки: малювання, шахи, театральний. З дітьми працює їмость Іванна. Саме зараз готуємо сценку, з якою поїдемо до Івано-Франківська на мистецький конкурс «Ті, яких світ був не вартий», на тему наших мучеників – матеріал про Блаженного Владику Слезюка

– У тому переліку навіть гурток з шахів…

– Веде його відомий в Долині народний поет Роман Любко. До речі, він син священика, йому вже поза 80 років, він співає у нас в старшому хорі, пише вірші. Дуже цікава, багатогранна людина. Діти із задоволенням відвідують гурток. Загалом їх легко зацікавити. Та, з іншого боку, є трохи різниця між парафією в місті і селі. В сільській місцевості діти спраглі, хочуть чогось. Інакше – в місті: є багато гуртків, спортивних секцій, музична чи художня школа, де також займаються з дітьми. Але це треба робити, бо ми всі відповідальні за виховання. Я переконаний: той буде доброю людиною, хто має християнські засади, хто чув, як себе треба повести між людьми та з людьми. Як казав Блаженніший Любомир Гузар, найбільша мета – бути людиною. Де того навчитися? Перші засади – то родина і церква. І ми будемо робити для цього усе, що в наших силах.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com