Лемкиня Анна Даниляк: Нас переселили на Ворошиловградщину, де церква була за сім кілометрів

Найстарішою жителькою Обертина Тлумацького району є 98-річна Анна Романівна Даниляк. А родом вона з Лемківщини, звідки їхню родину примусово переселили у 40-х роках минулого століття. Це інтерв’ю зроблене на основі спогадів Ганни Романівни, її доньки Надії Андріївни Семчук та матеріалів дослідників Лемківщини.

 У баби Анці, як літню жінку звуть в Обертині, п’ятеро дітей, 15 внуків, 23 правнуки, 4 праправнуки. Господарку тримати вже сил не має, але перебиратися до когось з дітей (всі живуть в Обертині) не хоче. Рідні провідують і підтримують, найбільше – донька Надія, яка живе найближче.

У такому поважному віці Анна Даниляк трохи зле чує, але пам’ять зберегла, любить згадувати минуле. Правда, розмовляє лемківською говіркою з польськими словами і наголосами, тож дещо уточнювати і доповнювати доводиться пані Надії. Скільки років минуло, а баба Анця згадує, як їх переселили з Лемківщини.

«Ми переселенці з Польщі, наше село Воля Цеклинська, гміна Дембовець, повіт Ясельський, воєводство Краковське. Це під чеською границею. Виселили всіх, а хто ся лишив, жи не хотів, то… Як виселяли, то казали брати зо собов всьо, худобу хто мав. Та всьо не забереш. Як нас виселяли, то руські вояки стояли в селі, пам’ятаю, як вони співали «Катюшу».

Анна Романівна роки не називає, бо забула, а її донька в роках плутається. За орієнтир хіба те, що Даниляки мали тоді двох маленьких дітей, Анцю і Штефана. Лише побудували власну хату, та в ній навіть одну зиму не перезимували. Швидше за все то був 1945 рік.

Довідка: Лемківщина, також Лемковина – українська етнічна територія, на якій здавна проживала етнографічна група українців – лемки. Розташована в Карпатах (по обох схилах Бескидів) між річками Сяном і Дунайцем (у межах сучасної Польщі) та на північний захід від річки Уж (у Закарпатті) до річки Попрад у Словаччині. У 1944-1946 роках відбулося виселення українців з ПНР до УРСР – акція масового переселення прикордонного населення, яке у 1947 року доповнила акція «Вісла». Внаслідок так званої «репатріації» або «евакуації» 1944-1946 років дві третини лемків (близько 95 тисяч) із Польщі було переселено на територію УРСР, а решту (близько 30–40 тис.) під час операції «Вісла» – на північно-західні землі Польщі.

Родину Даниляків, їхніх батьків вивезли у Ворошиловградську (тепер Луганська) область. Попри те, що лемки не хотіли полишати землю, на якій жили споконвіку, що ніхто щодо них не збирався дотримуватися обіцянок, які чулися під час переселення, їх насильно закинули в чужі краї. Та своєрідним шоком для лемків стала відсутність церков і насадження атеїзму в Радянській Україні. Більшість церков були зруйновані чи закриті. Замість до храму у неділю їх гнали в колгосп на роботу. Про це розповідають Анна Даниляк та Надія Семчук.

«Церква сім кілометрів від нас була. Поля були необроблені, чоловіків майже не було, хіба ті, хто був переселений. Не було робочої сили. На Великдень начальство заставило йти в поле зі своїми коровами, щоб худобою орати. А наші люди посідали та й сидять. Але людей примушували у вихідні і у свята працювати. Посилали в поле – та й всьо. Люди тікали з тамти, не хотіли там бути. Вдень ховалися в посадці, бо людей пильнували, жеби не втікали. І так чекали до ночі».

Довідка. «За всіх часів церква для лемків була місцем зустрічі не тільки з Богом, але й зі своїми ближніми, які приходили на літургію. Її будували на гарному місці, в центрі села. По неділях, коли був день відпочинку, тут зустрічалася сільська громада, односельці обмінювалися думками, священик був великим авторитетом», – цитуємо слова Анни Кирпан, кореспондентки інтернет-радіо “Lem.FM”, відомої івано-франківцям організаторки тематичних вечорів, присвячених лемківській культурі, та майстер-класів з лемківського писанкарства. Під час депортації лемків багатьох священиків УГКЦ було репресовано за відмову визнавати зверхність радянської влади й агітувати вірних виїжджати в СРСР. Давні оригінальні лемківські церкви, каплиці, хресні дороги, їхнє мистецьке убранство, цвинтарі, меморіальні знаки нищилися. А на нових територіях іншими методами намагалися відлучити від церкви. Тому і прагнули люди переїхати бодай на Західну Україну, де спочатку ще не було так багато колгоспів і атеїзм не був ще таким войовничим.

Згодом і родині Даниляків вдалося переїхати на Західну Україну. Батьки осіли на Тернопільщині, а молоді опинилися в Обертині, куди покликали майстрового чоловіка. Андрій Даниляк був майстром по дереву, будував ферми, інші роботи виконував. Його дружина працювала в ланці.

«Мали жінки ділянку – гектар поля. Ділили такво: 12 рядків бурака тобі, 12 тобі – сапайте. Як висапала, то в другім місці дають знов 12. А потім виростили – кілько здав, від того давали зерно. То точно були трудні дні. Як під пахов за ціле літо приносили пшениці додому – не називали, що то гроші або що, але трудодні. То не було за що робити, то було страшне».

Вже в Обертині народилося у Даниляків ще троє дітей – Василь, Андрій і Надія.

98-річна Анна Даниляк на життя не нарікає. Найбільше її багатство і найбільша радість – то внуки, правнуки, праправнуки. Тішиться, що їх є так багато. А рідні сподіваються дочекатися сторічного ювілею своєї берегині.

Завершити цю розповідь хочеться словами священика-лемка о. Анатолія Дуди-Квасняка: «Знаєте, чому лемки вистояли під час тих депортацій? Бо мали й мають сильну віру в Бога. Коли їх виселяли, лемки не брали з собою ніякого маєтку, лише купу діточок. І віру».

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com