Капелан о. Федір МОРОЗ: Суспільство не готове відчути тих, хто прийшов з війни

Коли у березні цього року у м. Дніпрі проходив Всеукраїнський з’їзд військових священиків (капеланів) Української Православної Церкви Київського Патріархату, серед його учасників був і настоятель калуського храму Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ КП о. Федір Мороз. Він знаний у Калуші як військовий капелан, волонтер, ініціатор благодійної акції «Тепло сердець для воїнів АТО». З 2016 року о. Федір їздить на фронт. Ми зустрілися через три дні після того, як він повернувся з чергової поїздки на Схід, де був протягом тижня. Про волонтерство і капеланство, про духовно-психологічну підтримку тих, хто повертається з війни, у розмові з о. Федором Морозом.

Як для вас розпочалося капеланство?

– Коли почалася Революція Гідності, а потім війна на Сході, Церква брала активну участь у волонтерській допомозі. У 2014-2015 році ми ще не їхали на фронт, але сильним у нас, в Калуші, був волонтерський рух. Навколо нас згуртовувалися, до нас приходили, і ми помагали нашим хлопцям, які цього потребували.

– Якою була ця допомога?

– Насамперед збір коштів. А ще приносили ломи, лопати, сокири, каски, бо тоді нічого не було. Не було форми, щоб одягнутися, не було нічого для захисту.

– Тобто на початках у вас було волонтерство, а вже потім капеланство?

– У мене спочатку не виникало думки їхати капеланом. Уже пізніше, у 2015-2016 роках, ми нагороджували волонтерів, які співпрацювали з нами, відзнаками Святішого Патріарха Філарета. Але прийшов час, і у листопаді 2016 року у нас були ротації. Тобто священик їхав на Схід на місяць. Коли він зголошувався, йому давали форму і він їхав куди направлять – у військову частину на фронт.

– Ваш перший досвід капеланства – яким він був? І де він був?

– Мені випало поїхати в ротацію на місяць в сектор «М», в Маріуполь. Це Водяне, Лебединське, Талаківка, Гнутове. І в лютому ще раз приїжджав. Це 503-й окремий батальйон морської піхоти 36-ї бригади, яка базувалася в Миколаєві. Це був мій досвід капелана, таке бойове хрещення на передовій. І з того часу вже два роки їжджу. Слава Богу, помагаємо, тримаємо зв’язок з морською піхотою, а тепер і з нашою 10-ю гірсько-штурмовою бригадою, зокрема 8-м окремим батальйоном. На днях якраз повернувся від них.

– Якщо порівнювати перші роки війни і тепер – що і як змінилося?

– Робота зараз заключається не стільки у волонтерській допомозі – одяг, засоби захисту є. Більше потрібна духовно-психологічна, моральна підтримка. На жаль, як я оцінюю, помінявся основний склад людей на фронті, сам їхній настрій. Нема тої мотивації, що була у 2014-2016 роках. Люди на зарплаті, багато звільняється тих, хто підписував трирічний контракт у 2015 році. І на їхнє місце приходять, у великій мірі, немотивовані. Це великий мінус і з цим треба працювати.

Треба працювати і з ветеранами АТО, які приходять додому в такому повоєнному синдромі. У нас в Калуші є Спілка учасників АТО, яку очолює Олександр Соколовський, проводиться реабілітаційна робота на базі відпочинкового центу «Джерело», куди заїжджають сім’ї. Але, на мою думку, треба зараз відкривати такі реабілітаційні центри, які б давали психологічне розвантаження для тих, хто приходить з війни. Тому що цей післявоєнний синдром дуже серйозний. Коли людині не допомагати, вона дуже довго сама виходитиме з нього. І зараз потрібно працювати не лише з атовцями, а й з простим мирним населенням, щоб прийняти тих, хто прийшов з війни. Суспільство не готове їх відчути, ввійти в їхні проблеми. Тому вони закриваються, вони в чарку дивляться. А нам легше їх від себе відкинути, ніж з ними працювати, по-іншому до них ставитися. І хоча в Україні є реабілітаційні центри, нас чекає серйозна робота з тими, хто прийшов з війни.

– Це, напевно, справа і медиків, і психологів, і духівників, і рідних. А наскільки там, на передовій, потребують роботи військових капеланів?

– Раніше більше потребували. Зараз прийшли люди без мотивації. І їм що священик, що психолог – все-рівно. Це моя думка. Звичайно, не всі. Але дехто підписав контракт, поїхав на роботу – це як заробітчани в Польщу. З власного досвіду скажу, що от не було, на жаль, щоб прибіг вояк: «Отець, посповідаюсь». Я розумію, що якщо людина невоцеркована вдома, то вона невоцеркована і там. Вдома не ходили в церкву, хіба на Пасху, і тут не знають, як з священиком говорити. Треба місяць-два-три побути з ними. Треба з ними говорити, витягувати їх на бесіду. Хоча коли приходять серйозні обстріли, то невіруючих немає.

– За кілька років є ефект вигоряння, втоми?

– Є. Особливо у тих, хто там два-три роки. На жаль, в нашій армії щось не так: нема розуміння, нема підтримки. Нема того піднесення, як у 2014 році.

– Значною мірою люди зневірені, чи не так?

– Але це якраз і є одна з сторін гібридної війни: зневірити нас. А нам треба нагадувати, що є війна. І те, що введено воєнний стан, на мою думку, добре – ми знов мобілізуємося. Війна вже йде на виживання: хто психологічно витримає довше.

– Коли закінчиться війна, потрібні будуть капелани?

– Я думаю, коли закінчиться війна, українська армія буде сильною, мотивованою, в ній служитимуть професіонали. І тим хлопцям потрібні будуть капелани. А ще багато сил, ресурсів треба буде вкладати в реабілітацію. З тими, хто прийшов і прийде з війни, треба працювати. І з тими, до кого вони повертаються. Вояк повертається, говорить про свій біль, а ми не чуємо. Він не на нашій мові говорить. Ми не знаємо, як йому допомогти. Він як зламаний годинник – його треба відремонтувати.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com