Храм Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ, с. Кінчаки, Галицький район

Віддалена парафія з давньою церквою

Два роки тому на храмове свято в Кінчаках на фасаді церкви Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ урочисто була встановлена і освячена меморіальна дошка підпільному священику: «У цьому храмі в 40-70-х ХХ століття підпільно служив греко-католицькій громаді на славу Богу та Україні о. Ярослав-Антоній Гавацький. Я не вмру, але житиму і говоритиму про діла Господні. ПСЛ 118». Більше 30 років священик-целібат в підпіллі проповідував Слово Боже і не зрадив Церкві. Громада винайшла кошти і на виготовлення меморіальної дошки, і на видання буклету про священика-патріота.

А історія цього храму є давньою – 167 років, про неї нам розповідали дяк і старша сестриця Марія Семенівна Ворох, паламар Ярослав Степанович Герула, старший брат Петро Ярославович Мах.

– Фундамент був залитий як під костел, – каже Ярослав Герула, – але люди захотіли і побудували цю церкву. Так вона до цього часу стоїть, ніхто її не перебудовував, тільки ремонти робили.

– Це побудовано в стилі костелу, – деталізує Марія Ворох. – Як у 1848 році розпалася панщина, пан утік і лишився мур. Люди кинули балки, зробили перекриття, відтак накрили своїми силами верх. І у 1851 році церкву відкрили.

Парох с. Кінчаки о. Василь Полек зазначає, що Марія Семенівна – як енциклопедія, знає все про храм. Сама жінка каже, що знає це від старих людей. І називає імена тих, хто у храмі правив з самого початку.

– Перший священик був чи то Грамадка чи то Граматка, ніхто зараз точно і не скаже. Потім був Глібовицький або Хлібовіцький, теж по-різному люди кажуть. Спочатку престіл був до стіни, як в костелах, а він його відсунув, бо то греко-католицька церква.

Під час Першої світової війни село було евакуйоване, тут проходив фронт. Це підтверджують шанці по лісах.

– Люди були на Німеччинах, Хорватія, Австрія, Чорногорія – зовсім евакуйовані, – розповідає Марія Ворох. – Як повернулися вже після війни, то в селі лише дві хати було. Все було зруйноване.

У 1914 році, як розказували старожили, у церкву москалі загнали коней. Показують місце в стіні, куди «влучила гармата – чи австрійська, чи руська, невідомо». Мур має метр, але його пробило наскрізь.

– У 2010 році робили ремонт, штукатурили, бо тут відпадало, – показує на великий образ низько над підлогою паламар Ярослав Герула. – Спочатку люди як-будь замурували діру, а потім закрили це місце образом.

А старша сестриця Марія Ворох продовжує називати тих, хто у церкві правив.

– До 1920 року був священик Красіцький. Потім прийшов Шкромида, і він був на парафії до 1930 року. Тут помер і навіть похований у нас на цвинтарі. З 1930 року до німецької окупації був Йосиф Атаманюк. Коли прийшли німці, він втік, але ненадовго, через рік вернувся. А той рік у нас був Василь Вовчук. А як німці відступали, то Атаманюк знову втік, аж до Америки і сюди вже не вертався. А 1944 року привезли до нас Гавацького.

Ярослав-Антоній Гавацький навіть після псевдособору 1946 року правив до 1950 року, бо село віддалене і у ньому довго «колотилося», все не доходили у влади руки перевести на православіє.

– Він не хотів переписатися на православіє, тож у 1950 році його вигнали з резиденції, – розповідає Марія Семенівна. – Паламар Петро Михайлович Мах прийняв його з старенькою мамою. Жили вони в маленькій комірчині. Потім люди взяли його до більшої хати.

– Мучився тут, тягали його, знущалися з нього представники влади, – доповнює Ярослав Степанович Герула. – А люди його оберігали, переховували. То дійсно він відбув гідне життя. Помер 1973 року, на саме Стрітення.

А щоб церкву у селі не закрили, назвавши будівлю аварійною, чи не завезли сюди бочок з соляркою, старші браття порадилися і у 1950 році мусили її зареєструвати інакше.

– На великі свята – на Різдво, на Йордан, на Великдень, на храмовий празник давали нам по заявках священика, щоб відправляв, бо людям треба було того, – продовжує розповідь Марія Ворох. – А пізніше була трошки відлига, вже за Брежнєва, бо за Хрущова було твердо. То у нас вже був постійний священик на Кінчаки і Деліїв. Православними священиками були Богдан Мороз, Токарик, односелець Ярослав Антонів. Петро Капелюх, родом з Рогатинщини, був у нас до виходу УГКЦ з підпілля. Люди його просили перейти в УГКЦ, але він сказав, що не зломить присягу московському патріархату.

В селі було голосування і люди висловилися за повернення в УГКЦ. В Кінчаки приїжджали Владика Павло Василик, Владика Софрон Дмитерко, теперішній Митрополит Володимир Війтишин, о. Іван Репела, о. Микола Сімкайло. Першим священиком після виходу УГКЦ з підпілля був Святослав Миронюк, потім Василь Довганюк, Микола Кича, Михайло Трощук.

З 1997 по 2002 рік в с. Кінчаки служив о. Володимир Кузюк, тепер священик церкви Різдва Христового УГКЦ у Галичі.

– Це моя перша парафія, – добрим словом згадує ті часи і місцевих людей. – До мене села були поділені між священиками: Старі Кінчаки, Нові Кінчаки, Кремидів, Садки, Озерце. І коли мене призначили, то ті села об’єдналися на єдину парафію, на одного священика. Я був першим священиком після 1946 року на тій парафії, який там жив, відновили резиденцію. Якраз я попав на дуже цікаві, потужні роки: 1997-2000 – це перехід з одного століття в друге, це 1000-ліття хрещення України, це 150-ліття парафії.

На честь 150-річчя храму була цілий тиждень місія: від Преображення до Успіння. Проводив місіонер з Тернополя Михайло Шевчишин. На її завершенні був присутній Владика Софрон Мудрий. Біля храму поставили пам’ятний хрест.

Наступні священики – Богдан Ватащук, 10 років був Руслан Червінський, який тепер служить в Медусі та Межигірцях.

А останні п’ять років парохом о. Василь Полек.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com