Храм  святих Бориса і Гліба УГКЦ, с. Коростовичі, Галицький район

Диво-сад навколо церкви на берегах Бурштинського моря

 У 2007 році, коли Коростовичі відзначали 600-літній ювілей з часу першої письмової згадки, у парку в центрі села, навпроти церкви, освятили пам’ятник борцям за волю України. Постав він на місці, де раніше був пам’ятник комсомольцям і активістам, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів.

– Коли до нас прийшов парохом о. Любомир Іваночко, – розповідає касир церкви святих Бориса і Гліба Ганна Михайлишин, – то він сказав: «Таке не може бути». І хоч були ще люди, які за тим плакали, та односельці підтримали священика.

Тим більше, в Коростовичах пам’ятають сумну і болючу сторінку історії.

– У 1940 році тринадцять хлопців, які були просвітянами, за одну ніч зібрали і вивезли до Станіслава, – розповідає зав. клубом Оксана Дмитрик. – Всі вони загинули в Станіславській тюрмі, ніхто не повернувся.

Ганна Іванівна Михайлишин була головою сільської ради, коли священик запропонував вшанувати пам’ять своїх героїв. Розповідає, що найняли бригаду з Франківська, а проект пам’ятника зробив молодий хлопець зі Львова, майбутній архітектор, який був серед художників, що розмальовували тоді церкву. Освятив пам’ятник Владика Софрон Мудрий.

15 років настоятелем храму у Коростовичах був о. Любомир. Він зумів об’єднати довкола церкви парафіян, навернути до церкви молодь. У храмі і біля храму зроблено дуже багато і навіть закладено своєрідний ботанічний сад з квітів і кущів.

Сама церква стоїть на пагорбі, як кажуть у селі, на берегах, а внизу, зовсім недалеко, Бурштинське море. Навколо ж храму своє море-килим з квітів.

За переказами, колись на цьому місці була стара дерев’яна церква, навкруг неї почали зводити кам’яну. Розпочали будівництво у 1905 році, а у 1912-му уже відкрили нову.

– На початку 60-х років церква була закрита, – про історію храму розповідає Ганна Михайлишин. – Люди ходили в Бурштин, бо то нам найближче було. Саму ж церкву хотіли знищити. Як колгосп почали створювати, то думали, що на стайні розберуть. Але побачили, що заїзду нема, щоб там могли щось зробити. А ще, як розказують старожили, зберегло церкву те, що біля неї цвинтар. Та і церква фактично була побудована на старому цвинтарі. Ми, коли дренаж робили, то навіть викопували останки. За час, що церква не діяла, то був жах, що сталося з приміщенням: без вікон, ворони гнізда ставили.

Церкву почали відновлювати у 1989 році. У 1990 вже відкрили. Хоча в селі зізнаються, що ремонтували її так, аби швидше відкрити. Тож через десять років кинувся грибок, стіни почали обсипатися. Тому при о. Любомиру розпочалася повна реставрація храму.

– Пооббивали стіни по вікна до цегли, наново всю церкву штукатурили і наново робили розпис, відновили іконостас, – продовжує розповідь церковний касир. – Почали робити дренаж, найбільше з північної сторони. Викопували так певне два метри в глибину, засипали щебенем, ставили трубу внизу і зробили відвід води. І вже після цього стіни почали зберігатися.

Ганна Михайлишин боїться називати прізвища тих, хто долучився до відбудови, аби когось не забути. Додає, багатьох уже нема. Називає тих, хто розпочинав цю справу.

– Старший брат Олексій Атаманюк дуже багато зробив: і за електрика був, і як десь треба було поїхати, то був першим. Активною була старша сестриця Анастасія Куниш.

Змінювалася з часом і територія навколо церкви. Внизу була розвалена стара резиденція, яку колгосп спочатку взяв під свою контору, потім був будинок побуту. Колгоспу вигідніше було передати під резиденцію будинок спеціалістів, а стару розвалити. Потім на цьому місці поставили капличку, за пожертви парафіян.

– Перед церквою були хащі, чагарники такі, що церкви не було добре видно, – згадує Ганна Михайлишин. – Священик почав збирати дітей, від 12 років і старших. Десь їх сорок зорганізував навколо себе. То вони розчистили ті хащі. Ставали, корчували, копали, вирівнювали. Люди нераз казали: «Що ви там садите? Та там нічого не буде». А отець казав: «Буде, головне бажання».

– Навіть не знаю, яким дивом священик так зорганізував молодь, – додає Оксана Дмитрик. – Бо зараз допроситися дітей, щоб щось допомогли, дуже важко. А о. Любомира послухалися.

Спочатку посадили 33 троянди на клумбах (як вік Христа). Виклали бруківку на стежці, що веде до церкви. Згодом зробили місце для водосвяття. Відновили церковну дзвіницю, яка була майже повністю зруйнована. Зробили огорожу від дороги. І так помаленьку змінювався вигляд навколо.

– Всередині в нашій церкві дуже гарно, охайно, – каже місцева жителька Ольга Василівна Федина. – Навколо багато квітів. Хоча на початках було ще більше. Тепер висаджують багаторічні рослини, щоб легше було доглядати.

Навесні цього року о. Любомир Іваночко перебув Великодні свята і перейшов у Чернівці, а у село дали іншого священика – о. Володимира Кліща. Як каже о. Володимир, два місяці офіційно є парохом села, а до того на переміну з отцем-деканом Дмитром Шмігелем правив у цьому храмі.

За словами новопризначеного священика, тут добрі і щирі люди. Діє молитовна спільнота «Радість слова Божого», мають свою сторінку у Фейсбуці, вміщують на ній читання Святого Письма та молитви прослави Господа Бога. Для молоді працює біблійний гурток. В минулому році в Коростовичах проводив реколекції о. Олексій Саранчук, якого ще називають «отець з гітарою».

А у рік 600-річчя села біля церкви освятили каплицю на місці старої священничої резиденції, фігуру Архистратига Михаїла, а також пам’ятний хрест на честь 100-ліття храму Бориса і Гліба при в’їзді у село. Святкування століття тривало із 23 по 26 серпня, із Святою Місією у Коростовичах побували брати із Крехівського монастиря. На святі було багато гостей із довколишніх сіл, з Бурштина, Івано-Франківська, Отинії, Калуша.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com