Храм  Святителя Миколая ПЦУ, с. Чортовець, Городенківський район

Тут збережений дух старовини

 Храм на найвищій чортовецькій горі Замчище називають окрасою цього покутського села. Тут до сьогодні ще збереглися рукописне старовинне Євангеліє, ікона Миколи Чудотворця ХІХ століття (автор невідомий), іконостас ХІХ століття відомого різьбяра Василя Турчиняка.

Повна назва храму – церква Перенесення мощей Святого о. Миколая, в селі ж кажуть: церква Святителя Миколая, Святого Миколая або просто Миколаївська церква.

– Колись на місці, де тепер є храм, був високий замок, обкопаний довкола глибокими ровами, які у разі небезпеки наповнювалися водою, – розповідає місцевий краєзнавець Валерій Чорнописький. – Саме сюди втікали люди, коли нападали турки і татари, тут разом оборонялися від ворогів. Тож місце це особливе.

В давнину Чортовець був порівняно великим селом, певний час навіть містечком. З ХVІІІ століття вже згадувалися дві церкви – Миколаївська і Троїцька. Про це написано у фундаментальній історико-краєзнавчій книзі «Град над Сагою: літопис села Чортовець» (автори Любов Соловка, Богдан Купчинський, Михайло Кучірка і Валерій Чорнописький).

Але звична історія тих часів: пожежі нищили храми, на їх місці будувалися нові, або й на іншому місці. Кажуть, у другій половині XVIII ст. в Чортовці збудували нову дерев’яну церкву св. Миколи, яка простояла всього декілька років. У 1793 році замість неї постала церква також з дерева. Її перенесли з гори Ладівка, де на даний час розміщена Хресна дорога. За часів Австро-Угорщини о. Юліан Дворянин, який був парохом у Чортовці упродовж 16 років, з 1889-го, виклопотав дозвіл на будівництво нової церкви св. Миколая, бо стара вже була замала і аварійна.

– Протягом двох років, починаючи з 1905-го, була зведена існуюча сьогодні нова дерев’яна церква, – розповідає о. Василь Калин, уродженець Чортовця, який служить тут десять років. – Збудована вона силами громади. І це стало для села знаменною подією.

Новий храм зроблено за проектом відомого архітектора Василя Нагірного, творця новітньої галицької школи сакрального монументального будівництва. Це церква у формі хреста, з п’ятьма куполами, крита бляхою.

Основним будівничим був майстер Андрій Стефуранчин, а церковний комітет очолювали заможні господарі Василь Петрович Калин, Іван Васильович Соловка. Вартість будівництва становила 34 тисячі злотих.

Відкриття нового храму зібрало багато людей, подвір’я не могло всіх вмістити, – так подають у книзі «Град над Сагою» спогади Марії Іванівни Кучірки за 1986 рік. Жінка згадувала і про те, що як не вистачало коштів на будову, то люди докладали свої, приміром, «Іван Соловка продав 10 моргів ще некошеної пшениці». Тож правильно написано у цьому унікальному виданні, що церкву зведено коштом громади за підтримки Станиславівської єпископської консисторії та місцевої поміщиці Каєтани Лукасевич. Цікаво і те, що невдовзі і у Івана Соловки, і у Андрія Стефуранчина народилися сини. За добрі справи Господь віддячив такою ласкою.

Освятив новозбудований храм Преосвященний єпископ Станиславівський Григорій Хомишин у 1906 році. 21 червня 1906 року в новій церкві свою першу Службу Божу відправив о. Алойзій Олесницький.

Відтоді повна назва: церква перенесення мощей Святого Миколая. І вона стала матірною.

З архівних даних відомо, що у 1936 році на приміщення церкви свої права заявили римо-католики, мотивуючи тим, що її споруджував поляк Ян Шкроховський. Тоді делегація від селян – Василь Сергенюк, Дмитро Тригуб’як та інші їздили до Львова, до митрополита Андрея Шептицького. І таки відстояли храм для греко-католиків.

До 1924 року у храмі правив о. Алойзій Олесницький, який був також керівником братства тверезості, засновником у селі «Сільського господаря», «Рідної школи», кооперативу «Союз рільничий». З 1924 по 1934 рік парохом села був о. Ігнатій Волчук, він очолював місцеву «Просвіту». Його змінив о. Володимир Рогужинський, але прослужив менше року. У 1935-1938 роках священиком був о. Василь Малкович. А останнім греко-католицьким священиком у цьому храмі був о. Роман Ріпецький, який залишився вірним УГКЦ.

В радянський період громада не дозволила закрити святиню.

– Може, тому, що у нас було багато населення і люди би збунтувалися, – вважає о. Василь Калин. – Бо як маленьке село, прийде десять чоловік – то одне, а як тисяча… Тому, як так собі думаю, цю церкву залишили діючою.

З проголошенням незалежності України у 1991 році церква перейшла в УПЦ КП. Спочатку належала до Івано-Франківської єпархії, а пізніше була переведена до Коломийської єпархії УПЦ КП.

У 2010-2011 рр. на храмі проведено реставраційні роботи. Перекрито дах і оновлено куполи. Зроблено капітальний ремонт фасаду. У 2015 році реставрацію завершено. І на свято Миколая відбулося урочисте освячення розписів храму, архієрейську Божественну літургію звершив владика Юліан.

У Чортовці люди наголошують, що до збору коштів на реставрацію храму долучалося все село – і православні, і греко-католики, і вихідці з села.

– Кожний період люди працювали, частину зробили одні браття, потім прийшли інші, потім треті, – о. Василь не хоче виділяти когось окремо, називати прізвища найактивніших, щоб когось не забути і тим не образити. – Правильніше так сказати: громада всі ці десять років, відколи я тут, дуже дружня, всі разом збираються – браття, сестри. Священика слухають. Священик сказав: треба зробити цю справу цього тижня, треба там допомогти, наприклад, продукти ми для інтернату збираємо, прибрати територію – слухають всі. Для них слово священика – то закон.

Як доводилося почути від багатьох, задоволені люди священиком, а священик задоволений людьми.

У жовтні цього року якраз виповниться десять років, як у храмі священиками ієрей Василь Калин та ієрей Володимир Молявчик. Обидвох у день храмового свята Святителя Миколая 19 грудня 2011 року Наперсним золотим Хрестом нагородив Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Іоан (Бойчук).

Наразі спільнот при церкві нема, але співпрацюють зі школою. Кожний захід – чи перше вересня, чи перше причастя, Хресні дороги, духовні заходи у школі – проводять разом.

– Коли проводять батьківські збори у школі, то обов’язково має бути священик, це як закон, – каже о. Василь. – Тобто без священника нічого не робиться. Які спільні заходи провести протягом року, вирішуємо разом. Навіть про харчування дітей, що їм давати радяться зі священиком.

Співпрацюють також зі сільською владою, сільським клубом. Зокрема, церковний хор постійно бере участь у всіх заходах будинку культури.

– Маємо свій хор святого Миколая, на тім боці є хор святої Троїці і виступаємо разом, –  каже о. Василь і одразу уточнює. –  Як разом: наші два-три номери кладуть, з тої церкви два-три. Крім того у нас ще є ансамбль «Берегиня», часто виступають. Це п’ятеро жіночок, вони також співали у нас в церковному хорі, зараз вже старші, не можуть вже так співати, є новий хор, але виступають на всіх заходах. Це наші парафіяни.

– У нас особливе село, ніколи не було у нас скандалів, міжконфесійної ворожнечі, – зазначають місцевий краєзнавець Валерій Чорнописький і екс-голова сільської ради Іван Соловка. – На великі свята священики правлять спільну Службу Божу. А ще у нас є унікальний танець сербен, який об’єднує людей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com