У велопрощу – до святинь

«Колекцію» з півтисячі дерев’яних храмів, куди їздив велосипедом, зібрав Андрій Сенько з Ямниці. Захопився ними п’ять років тому, а загалом більше десяти років подорожує ровером святими, відпустовими місцями Західної України. У цих веломандрівках для нього основне – духовне збагачення, бо сам є дяком. Світлини з кожної поїздки викладає на сторінці «Дорогами до святинь» у фейсбуці. І дуже хоче, щоб давні храми були збережені.

Хоча б раз на місяць Андрій вирушає в чергову веломандрівку – чи то з кимось з товаришів, чи з дружиною, чи з командою однодумців. Як правило, в неробочі дні, бо в  неділю 31-річний чоловік дякує у церкві святого Миколая УГКЦ в Павлівці, а в магазині «Велодвір» в Івано-Франківську має зручний графік роботи. За фахом вчитель фізкультури. Власне і через служіння у храмі, і через своє захоплення велосипедом не зміг працювати у школі, бо хто б погодився його часто відпускати.

До ровера приохотив і дружину Ірину. Цьогоріч на день народження у лютому, саме до початку нового велосезону, вона подарувала чоловікові футболку з написом «Дорогами до святині», якій дуже тішився. А він планує купити їй новий велосипед, щоб мала власний, а не їздила на позиченому.

– Поки не було дітей, ми подорожували разом з дружиною, – розповідає Андрій Сенько. – Як народилися діти, Ірині не до того було. Зараз старшому Іванку три роки, а Терезі буде два. Цьогоріч, залишивши дітей на бабусю, поїхали на відпуст до Зарваниці.

Бо власне, кожна веломандрівка – то паломництво до святих, відпустових місць або у села, де є дерев’яні храми. Саме у Зарваниці це хобі почалося.

– У 2008 році я сам поїхав у Зарваницю на прощу, мені страшенно сподобалося, – згадує першу поїздку. –  Тоді за один день подолав 190 кілометрів туди і назад. Захотів ще десь поїхати. Так і почалося: Гошів, Унів, Погоня. Напевно, це любов до рідного краю, до святих місць.

Згуртував навколо себе молодь. Їздили спершу 5-6 чоловік, потім 10-15. Уточнює, що це «старша молодь», бо дітей у далекі поїздки не ризикнули б взяти. Здебільшого,  ямницькі або франківські люди. Хоча, коли почали інформацію поширювати через Інтернет, зголошувалися і з інших міст. Приміром, їхали у Страдч біля Львова, то в Долині приєднався до групи 63-річний чоловік.

Зараз у багатьох друзів сім’ї, діти, то ж вибратися у велопаломництво складніше. Залишилось до п’яти ентузіастів. Найнадійніший, як каже Андрій, – Володимир Гриньків, теж дяк, який живе у Колінцях, дякує у Гринівцях.

– Остання наша поїздка – це Унів – Глиняни – Ходорів, – розповідає молодий чоловік. – Ноги ще чую дотепер. За два дні проїхали 245 кілометрів, зупинялися в багатьох селах. Зафіксували 18 дерев’яних храмів. З них 3-4 вже були в моїй «колекції», а решта – нові.

Інформацію про храми в Інтернеті знайти не складно, каже веломандрівник. Вводиш назву села –  і вже бачиш, давня там церква чи сучасна, мурована чи дерев’яна. Є два сайти-каталоги про дерев’яні церкви. Два роки тому вийшла книга «Дерев’яні церкви Івано-Франківської області» Віктора Громика та Василя Слободяна.

Так складають маршрути Прикарпаттям, Львівською, Тернопільською областями, Закарпаттям. Трохи під’їдуть поїздом, а далі – на велосипедах.

І скрізь, де бувають, фотографують дерев’яні церкви чи відпустові місця. Потім світлини викладають в соцмережах на сторінці «Дорогами до святинь», яку офіційно створили у 2012 році. До фотографій додають свої враження. Поширюють у групах. Коментарів, як каже Андрій, «капєц».

За його словами, в Україні близько 2,5 тисяч дерев’яних церков, зокрема майже 800 на Львівщині, понад 400 на Франківщині. І враження від багатьох, на жаль, не завжди захоплені. Боляче дивитися, що подекуди громади роблять з давніми храмами на догоду швидкоминучій моді чи чужому несмаку.

– У нас церкви не в такому цікавому стані, як на Львівщині, – зазначає веломандрівник. – Снятинський район – суцільна бляха. Косівщина – жовті, сині кольори. Рожтянівщина – пластик, одні почали, другі, треті – і всі за ними пішли. Металопрофіль поверх дерева. Від того церкви втрачають свій вигляд, автентику. Навіть не хочу їхати, нема на що подивитися.

Хоча одразу додає, що є і унікальні. На тій же Рожнятівщині – села Сливки, Спас, Берлоги, де збереглися автентичні дерев’яні церкви. В Рогатині памятка ЮНЕСКО церква Святого Духа. У Козині на церкві 1806 року зняли бляху, покрили гонтом, гарно її відновили – добрий приклад реставрації. В селі Гвізд Надвірнянського району старовинну Успенську церкву повністю покрили гонтом. Так само гуцульську в Татарові. Правда, додає Андрій, гонт покрили по блясі, тож до ЮНЕСКО не потрапить. Коломийську церкву, яка вже належить УГКЦ, почали реставрувати за давніми технологіями – гонт вмочують у нафту.

Не завжди вдається застати церкву відкритою, зайти всередину. Але зазвичай намагаються знайти палямара, священника.

– Пофотографуємо, помолимося. Стараємося брати участь в богослужіннях, посповідатися. Щоб то дійсно було паломництво. Не так – поїхав лиш, щоб подивитись.

 

Розповідає, що люди зустрічають по-різному. В останній поїздці в одному селі біля Ходорова на Львівщині довелося місцевим пояснювати, що вони паломники, дяки, цікавляться давніми храмами і на підтвердження жартома запропонували «щось заспівати, крім панахиди». Як виявилося, люди обережні, бо років три тому в районі обкрадали церкви, тож їхня підозрілість зрозуміла.

Були і складні поїздки. З дружиною, тоді ще майбутньою, поїхали до Страдчу, а перед Комарно у велосипеді зламалася навпіл вісь.

– Без того ровер не їде, – згадує, як було. – А до Страдчу ще купа кілометрів. Ми десь з п’ять кілометрів йшли пішки, молилися вервицею. У Комарно питали людей, чи є хтось, що може полагодити велосипед. Дякувати Богу, знайшли чоловіка, який займався беушними велосипедами. Він нам допоміг, поремонтував колесо і ми щасливо доїхали до Страдчу. Думки повернутися назад навіть не було. У нас духовно-вольові, моральні якості в першу чергу, не фізичні. А як є духовні, то ноги їдуть самі.

І особистим рекордом вважає велопаломництво до Джублика на Закарпатті, коли за один день туди і назад подолав 240 кілометрів. Це було у 2010 році, коли, як каже, був молодший і ризиковіший.

Загалом до кожної поїздки Андрій Сенько підходить серйозно.

– День наперед розпланований чітко, маршрут розписаний до кілометра, до години, – переходимо до «технічних» питань. – Не вкладешся у графік – ночуватимеш в полі або на вокзалі. Хоча завжди є з собою намети, каремати, спальники, змінний одяг. Бо дорога є дорога, щось може поламатися. Харчі беремо лише на перший день, щоб не зіпсувалися. Обов’язково треба щось гаряче з’їсти, бо калорій спалюється дуже багато. Коли відчуваєш слабкість, виступає піт холодний, то вже знаєш, що треба поповнювати запаси.

З цим зараз проблем нема, кафе дорогою достатньо. А для гір мають примус, можна закип’ятити воду, якось навіть пельмені варили.

І, звичайно, має бути добрий ровер. Як не дивно, за десять років це в Андрія другий велосипед. Першим їздив сім років, другим – уже три.

– Від березня – ні одної поломки, навіть колеса не пробивав, – хвалиться вдалим ровером. – Відколи купив новий німецький велосипед, ні разу ніщо не ламалося. Для таких поїздок треба тільки добрі ровери, це однозначно. Справні, добротні, як кажуть, гудзавий ровер, який витримує великі навантаження. Щоб ти тільки змастив ланц, витер, на другий день знов змастив, і гарно їхав. Тільки міняється ходова, як в машині, вона з’їдається – ланцюг, зірки. І гума так само.

А свій перший велосипед віддав братові Віталію, який священником в Івано-Франківську. У нього, правда, дещо інше спортивне захоплення – є капітаном футбольної команди Івано-Франківської архієпархії УГКЦ. Але і ровер згодиться.

Для Андрія Сенька сезон велопаломництва триває з березня-квітня до пізньої осені. Готуючись до кожної поїздки, не лише розробляє маршрут, а й шукає інформацію в Інтернеті, читає спеціальну літературу. Це, зокрема, і книга Михайла Драгана «Українські деревляні церкви». Видана у 30-і роки минулого століття за підтримки митрополита Андрея Шептицького, вона містить унікальну фототеку з 2,5 тисяч церков і дзвіниць, багатьох з яких уже нема.

– Дивишся на ті давні фотографії, то там 90 відсотків храмів були покриті гонтом, – зазначає Андрій Сенько. –  А тепер їздиш деякими селами і бачиш, як величезна мурована церква блищить біля тої бідненької старенької, що вже розвалюється. Не може так бути. Вона пережила Голодомори, війни, різні лихоліття… В Першому посланні до корінтян написано: «Хто зруйнує храм Божий, того Бог зруйнує». Люди мусять докласти зусиль, щоб зберегти це для майбутніх поколінь.

Галина Добош.

(газета “Західний кур’єр”, 19 вересня 2019 р.)

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com